Джеймі Вебстер виріс у Норріс Ґрін – робітничому районі Ліверпуля, де пісні лунають з кухонь і трибун однаково голосно. Його перші виступи – не сцена й не студія, а фанатські паби й післяматчеві вечірки. Та сьогодні його знають як одного з головних голосів британського сучасного фольку: із серйозними темами, сильними рефренами й глибоким зв’язком з рідним містом. Вебстер співає про буденне життя, але його пісні живуть на стадіонах, у чартах і стрічках новин. У кожному куплеті – трохи політики, трохи романтики й багато Ліверпуля. У цій статті на liverpoolski.com розповідаємо:
- як Джеймі Вебстер став культовою фігурою на перетині футболу й музики;
- що таке «сучасний фольклор» і чому його співають люди в червоних футболках;
- які пісні вже стали класикою;
- звідки взялась пісня про Арне Слота й чому її співають усі.
Від фаната до хіта: шлях Джеймі Вебстера
Усе почалося з того, що Джеймі Вебстер співав для своїх. Не в переносному, а в буквальному сенсі: у пабах Ліверпуля, після матчів, на фанатських зустрічах. Його репертуар – класика британського року, народні мелодії, улюблені пісні «червоних». Та одного разу він переспівав Allez Allez Allez – на мотив італо-диско, з якого фанати зробили гімн для «Ліверпуля» в сезоні Ліги чемпіонів 2017/18. І щось клацнуло. Пісня розлетілась. А разом із нею – і його ім’я.
Вебстер швидко став обличчям нової фанатської сцени. Але зупинятися на цьому не збирався. Він почав писати власні пісні – про роботу, про вихідні, про побут, який або дратує, або надихає. У 2020 році випустив дебютний альбом We Get By, що одразу потрапив у десятку кращих у британському чарті. А за два роки – Moments, ще глибший, більш особистий і політичний. У 2024 році вийшов його третій альбом 10 For The People – і назва говорить сама за себе.
Попри зростання популярності, Вебстер не відірвався від свого середовища. Він і далі виступає для фанатів, бере участь у клубних заходах, підтримує місцеві ініціативи. Та водночас – дає концерти по всій країні, має стабільні продажі альбомів і квитків. Своєрідна фанатська база стала ком’юніті, а музика – комерційно успішним продуктом, який не втратив коріння.
Новий фольклор: як звучить Ліверпуль у 21 столітті
Якщо уявити сучасну фольклорну сцену Великої Британії, вона буде гібридною: з гітарами замість арфи, з історіями про рахунки за газ замість стародавніх битв. Саме тут і звучить Джеймі Вебстер – на перетині традиційної пісні та хроніки життя робітничого класу.
Але не сказати, що тексти пісень Джеймі Вебстера – про якесь там «важке життя». Вони про спостереження, які може зробити кожен, хто стоїть у черзі до супермаркету після зміни. В одній пісні – хтось «пробухав» вихідні (Weekend in Paradise), в іншій – нарікання на сліпе споживання (Stop Living Blind). Але найголовніше – це відчуття спільності. У пісні This Place Вебстер не прикрашає Ліверпуль, не романтизує його, а показує справжнє його обличчя, яке має недоліки, але є таким рідним.
Критики порівнюють його стиль із роботою фольк-виконавців 1970-х, які співали про страйки, заводи й відчуття, що тебе не чують. Але в піснях Вебстера немає ностальгії чи пафосу. Є рефлексія та дуже чітке «ми». Місто говорить його голосом – і не образно, а буквально: тексти цитують у соцмережах, фрази потрапляють на футболки, приспіви співають на вулицях.
Цей фольклор не записаний у старовинні збірники, його не грають на фестивалях традиційної музики. Але саме він найточніше фіксує, чим живе Ліверпуль сьогодні.
Голос трибун: від «Allez» до «Арне Слот Сонг»
Футбольні пісні – це фольклор без записів і авторських прав. Вони народжуються на трибунах, живуть кілька сезонів, а потім або зникають, або переходять у легенду. Джеймі Вебстер добре знає цю культуру, адже він, можна сказати, з неї виріс.
Його перероблення Allez Allez Allez стала справжнім гімном фанатів «Ліверпуля». Пісню співали на виїздах, на фіналах, на вулицях Києва й Мадрида. Її записували, робили рімейки, вона жила окремим життям. І хоча Вебстер не є автором мелодії, саме його версія стала «канонічною».
У 2024-му Ліверпуль отримав нового тренера – Арне Слота. А разом із ним – і нову фанатську пісню. Арне Слот Сонг швидко став хітом серед уболівальників. Її співають на мотив класичного попу, з рядками на кшталт:
He’s taken over power,
He’s only just begun.
І хоча прямо не вказано, що Вебстер її написав, за структурою, звучанням і духом – це типова фанатська пісня в його стилі: емоційна, проста, з ефектом миттєвого підхоплення.
Такі пісні – як сигнал для спільноти. Вони вшановують гравця чи тренера й створюють емоційний міст між командою та фанами. І хоча іноді авторство важко визначити, ім’я Джеймі Вебстера звучить у цьому контексті так само часто, як і імена футболістів.
Найкращі пісні Вебстера: що слухати в першу чергу
У репертуарі Джеймі Вебстера – десятки пісень, але є ті, з яких найкраще почати. Вони різні за настроєм, але всі – про Ліверпуль, про людей, про спільний досвід. This Place – це, мабуть, найвиразніша його робота. Меланхолійна, але не депресивна. Це гімн Ліверпулю – чесний, неідеалізований, але з любов’ю. Її часто співають на концертах разом із ним:
This place, it means everything to me…
Weekend In Paradise – хіт про знайоме кожному: утік у п’ятницю від рутини, а в понеділок – усе знову. Енергійна, зухвала, проста. І водночас гірка. Вебстер каже, що ця пісня «влучила в десятку» саме тому, що в ній – типовий вікенд середнього британця.
Something’s Gotta Give – інший тон. Тут уже соціальна критика, занепад інституцій, почуття безсилля. Але є і надія, що все ж щось зміниться. Ця пісня часто звучить на фоні мітингів, а не матчів.
Stop Living Blind, Living for Yesterday, Down The Road – пісні, де чітко звучить авторський стиль Вебстера: розмова з людиною, яка могла б жити по сусідству. Простий вокал, акустика, чітка ідея.
А ще є живі версії, які звучать зовсім інакше. Під час концертів Вебстер міняє інтонації, додає жартів чи навіть цілком імпровізує – тому кожен виступ стає частиною фольклору, який не запишеш на студії.
Поза футболом: чому Вебстер – більше, ніж фанатський співак
Джеймі Вебстер швидко виріс за межі стадіонних трибун. І став повноцінною фігурою британської музичної сцени. Його альбоми регулярно потрапляють у чарти, тури збирають повні зали, а пісні лунають на радіо по всій країні.
Джеймі зумів зробити те, що вдається небагатьом: перетворити спонтанну фанатську творчість на якісний, добре упакований і при цьому автентичний продукт. Без втрати голосу й цінностей. Його музика – це бізнес, але не цинічний. Це концерти, мерч, стрімінг, співпраці з клубами. І водночас – пісні, які цитують у пабах, а не в офісах лейблів.
У багатьох піснях Вебстера відчутна спорідненість із фанатською культурою «Ліверпуля», яка має власну міфологію, гімни й легенди. До речі, якщо ви хочете краще зрозуміти цю атмосферу – почитайте історію головного гімну клубу You’ll Never Walk Alone і потім порівняти з піснями нашого героя.
Але Джеймі пов’язаний з дуже різними аспектами життя. Він бере участь у політичних кампаніях, підтримує робітничі профспілки, виступає на благодійних заходах. Не як зірка, а як учасник процесу. І це, здається, головне: Вебстер не грає роль «простого хлопця з Ліверпуля», бо він справді є ним. І залишається «своїм», попри шалений успіх у шоу-бізнесі.